Андрій Сидоренко: «Самоіронія — зброя відкритих людей, і чудовий простір для зростання і взаємодії»
13.02.2015
Художник Андрій Сидоренко успішно поєднує власну художню практику з кураторською роботою в ролі співробітника Інституту проблем сучасного мистецтва. Більшу частину минулого року він, за власним твердженням, присвятив роботі саме над кураторськими проектами. Про виклики часу, героїв і антигероїв, а також про те, чим небезпечна ілюзія власної переваги Андрій Сидоренко розповів в інтерв'ю журналу ART UKRAINE.
Андрій, в своїх роботах ти часто піднімаєш теми пропаганди і агітації, героїв і антигероїв...
Так, я почав активно розробляти цю тему ще з 2010 року. Для мене пропаганда починається тоді, коли бажане починають видавати за дійсне. Людина взагалі вразлива перед пропагандою, особливо перед ілюзією, що вона нібито має стосунок до чогось великого і значимого. Часто люди готові повірити в будь-який вимисел, якщо він дає відчуття переваги над іншими. У хід можуть йти і міфічні історії, і образи легендарних особистостей. Потрібно лише напружити уяву.
На цьому тлі і виникають герої і антигерої. Герої — це ті, кому легше всього вдається вжитися в пропоновані соціальні ролі, антигерої ж — ті, хто може порушити цю уявну ідилію.
Якщо говорити про Росію, то пропаганда в кращих радянських традиціях, про яку ти говориш, там і сьогодні працює...
Так, і ці нові (або добре забуті старі) міфи дозволяють людям не вирішувати реальні проблеми, а марити вигаданими успіхами.
Коли проблем накопичується занадто багато, щоб їх не помічати, обов'язково потрібен зовнішній ворог. Тільки так ця модель світосприйняття здатна встояти. Про це і одна з моїх останніх робіт «м’яс-медіа» (за аналогією з мас-медіа). Люди тут охоплені ейфорією, якимось шизоїдним ура-патріотизмом.
Герої цієї роботи виглядають досить кровожерливо, аж роти у них в крові. Це про те, що хибне відчуття своєї переваги здатне спровокувати у людей агресію?
Так, саме про це. Нездорова «схибленість» на своїй могутності, а також культ антагонізму до всього зовнішнього перетворюються в залежність. А пропаганда з легкої руки мас-медіа стає способом виправдання насильства.
Мені здається, процес фашизації будь-якого суспільства починається саме з міфу про перевагу і необхідність реваншу. Нездатність визнавати помилки перетворює людей на зомбі, швидше готових втратити свободу вибору, ніж засумніватися у власних поглядах.
Навіть усвідомлюючи катастрофічність цієї ситуації, значна частина суспільства починає мимоволі мислити по-колаборантськи: люди крокують строєм, вірять пропаганді і сподіваються, що колективна ейфорія позбавить їх від зіткнення з суворою дійсністю.
Як вплинув на тебе останній рік? Ти більше працював як художник або куратор?
У минулому році я багато працював над кураторськими проектами, велика частина яких була присвячена подіям, пов'язаним з Майданом і війною. У березні 2014 відкрилася виставка «Громадянський містіцізм» — один з перших проектів про революцію гідності.
Відразу кілька проектів припали на осінь минулого року: наприклад, проект «Теорія вірогідності» про кризу реальності в актуальних умовах; проект «Воле-виявлення» в рамках останнього ART-KYIV Contemporary про взаємозв'язок свободи і готовності йти на ризик; а також проект «Довгий шлях до свободи» в Чикаго, яким ми займалися разом з Алісою Ложкіною. Ще був важливий проект Premonition в Saatchi Gallery в співкураторстві з Найджелом Херстом, Олександром Соловйовим, Мариною Щербенко та Ігорем Абрамовичем.
Кілька моїх особистих робіт були представлені в рамках моїх кураторських проектів. В основному, це було відео на тему подій на Майдані.
Оскільки вже ми заговорили про кураторську практику. Ти досить рано почав кураторську діяльність. Зараз ти курируєш проекти в Інституті проблем сучасного мистецтва. Розкажи, як ти прийшов до кураторської практики?
Стимулом до вибору професії для мене стало те, що в нашій родині розмови про мистецтво були нормальною практикою. Але тут є і свої складності: якщо ти народився в художній сім'ї, будь готовий, що твою творчість розглядатимуть під збільшувальним склом.
А в чому для тебе ключові кураторські функції, які завдання ти хочеш вирішувати як куратор?
Я думаю, завдання куратора — в створенні концептуального поля, в контексті якого проекти художників прочитувалися б максимально осмислено. Тоді у глядача більше шансів долучитися (в тому числі, за допомогою сучасного мистецтва) до вивчення соціальних і психологічних проблематик. Тому я впевнений, що і куратор, і художник сьогодні не повинні закриватися тільки в професійному середовищі, інакше художня діяльність не здатна ініціювати зміни в суспільній свідомості. Це підтверджує і розвиток соціальних мереж. Сьогодні з'явилася можливість чути різні думки про мистецький процес, і це не так уже й погано. Гірше, коли популярною стає практика мислити однаково.
Якщо ж говорити про художній досвід, то тут важливо ставити запитання, на які хочеться шукати відповідь. Наприклад, «Чорний квадрат» Малевича, якому в цьому році виповнюється 100 років. Що в ньому особливого? Ця робота інтригує, змушує відчути, що не все можна зрозуміти не тільки з першого, а й з третього разу. «Чорний квадрат» — це жест недовіри до ілюзорності в живопису, до всього, що на перший погляд здається зрозумілим. Взагалі, Малевич формував новий тип сприйняття, суть якого в тому, що «очевидне — найлютіший ворог істини».
Мене як художника завжди цікавив взаємозв'язок форми і змісту, зокрема, феномен поп-арту. Коли Уорхол почав тиражувати свої роботи, спочатку це сприймалося як пропаганда консюмеризму. Якщо абстракціонізм навчив глядача піддавати сумніву все ілюзорне, то поп-арт змусив задуматися над тим, що методами візуальної реклами можна продати що завгодно. Якщо це вдається зробити з Campbell Soup, етикетка якого виглядає привабливіше вмісту, то що відбувається при використанні методів реклами в політиці?
До речі, якщо згадати радянську пропаганду, то там всі теж посміхаються і впевнені у світлому майбутньому.
Мені здається, твої роботи в цілому про комунікацію індивідуума і соціуму. Чи можна вважати тему відносин між людиною і соціальним полем однією з ключових для тебе?
Так, і в цих відносинах для мене важлива тема свободи, яку іноді обмежує та нездорова соціальна ейфорія, про яку я говорив. Наприклад, коли я дивлюся постановочні радянські фото з натягнутими посмішками, для мене це як реклама пекла, щось на кшталт «Welcome to hell!». Але колись це провокувало в людях очікування змін, як сьогодні реклама в глянцевому журналі.
Зараз теж досить тих, хто ностальгує за совком. Моє завдання в тому, щоб довести людську вразливість пропаганді до усвідомлення і контролю. Якщо ти починаєш аналізувати або сумніватися, у тебе, принаймні, з'являється альтернатива.
Українське суспільство завжди було в цьому сенсі більш вільним, ніж російське. Тут завжди була присутня самоіронія, тому музеїфікація історії і помилково-пафосний патерналізм, якщо і приживалися, то штучно.
Ти, очевидно, багато розмірковував про радянську ментальність. Не можу не провести тут паралель: останнім часом жителів Донбасу досить часто порівнюють з радянським населенням саме через схильність чіплятися за міфи, про які ти говориш...
Думаю, ця ментальність тут законсервувалась саме внаслідок ізольованості Донбасу. Ще в XIX столітті Маркс висловлював ідею, що індустріалізація призводить до культурної ізоляції деяких верств суспільства. Це фактично культурне гетто: весь культурний багаж людства тут ніде застосувати, тут необхідні навички виживання. Тому люди в цьому регіоні охоче хапаються за ідеї місцевої політичної еліти.
Взагалі, тема ізоляціонізму сьогодні актуальна як ніколи. І не тільки коли ми говоримо про культурні гетто, а й, наприклад, про корпоративні відносини. Можливо, це не такий яскравий і драматичний приклад, але в світі корпорацій відносини збудовані за дуже схожою моделлю: деякі прийоми управління мало чим відрізняються від тих, що використовуються правителями тоталітарних держав. Люди, які звикли до цієї системи, потім насилу розуміють, що можна жити інакше.
Проблема соціальної ізоляції Донбасу — це проблема боротьби з фобією зовнішнього простору. Щоб її подолати, потрібно знайти ідейну платформу, яка б об'єднувала, а не поділяла людей. Важливо позбавлятися недовіри і шукати шляхи взаємодії.
Давай поговоримо про твої останні кураторські проекти. Так, в жовтні минулого року в Інституті проблем сучасного мистецтва відкрилася виставка «Теорія вірогідності», завданням якої було осмислення того, як соціальні зміни сьогоднішнього дня вплинуть на день завтрашній.
«Теорія вірогідності» — це проект про кризу реальності. Про те, чому люди дивляться на одне і те ж, а бачать зовсім різне. Навіть віра в логіку і магічну силу розуму іноді не допомагає зрозуміти, що відбувається навколо. Суть цієї проблеми в тому, що в пошуку розумних пояснень зникає з поля зору психологічна сторона людського буття, яка грає першорядну роль в будь-яких конфліктах.
Людиною рухає бажання захистити те, що для неї сакральне. Під сакральним я розумію те, заради чого людина готова ризикувати всім. Щось, у що ми віримо, з чим ми відчуваємо якийсь емоційний зв'язок. Для когось це радянська спадщина, для когось — навпаки, свобода від соціального пресингу і пов'язаних з ним забобонів.
На останньому ART-KYIV Contemporary ви спільно з Іриною Яцик курирували проект «Воле-виявлення». В описі до нього є теза про необхідність недопущення таких жертв, яких одна сторона вже не зможе пробачити іншій. Що ти думаєш про це сьогодні?
Майдан став точкою неповернення. Отримавши цей травматичний досвід, українці змінилися. Це не означає, що всі відразу стали щасливими, але прийшло розуміння того, що таке свобода і чого вона вартує.
«Воле-виявлення» — це і свобода, і воля до вибору, до змін, і готовність до боротьби. Питання в тому, як себе вести, коли хтось вирішив безпідставно обмежити твою свободу. Змиритися і чекати, що тобі її повернуть при хорошій поведінці або проявити волю? Але що таке воля, якщо не готовність ризикувати, долаючи біль і страх? Тут не може бути готової красивої формули, це завжди ризик. І це абсолютно незрозумілі речі для людей з патерналістським мисленням — добровільно вийти із зони комфорту, визнати свої помилки.
Українцям в умовах нової реальності неминуче доводиться не тільки боротися з рядом реальних загроз, а й вибудовувати нову українську ідентичність, що називається, «з коліс». Ти відчуваєш, як це відбувається?
Я вірю, що тут важлива частка самоіронії. Самоіронія — зброя відкритих, і чудовий простір для зростання і взаємодії. А ось її відсутність — симптом несамокритичності та схильності до утопії.
Коли ти надто серйозно до чогось ставишся, це теж форма ілюзії. А коли можеш подивитися на себе самого без надмірного пафосу, побачити якісь недоліки — це набагато більш здоровий підхід до осмислення того, хто ти є.
Повертаючись до проекту «Воле-виявлення». Його експозиція візуально виглядала не як групова виставка, а як серія міні-проектів. Це усвідомлений експозиційний хід або просто хотілося максимально використовувати простір Арсеналу?
Формуючи експозицію, важливо враховувати не тільки формальні і естетичні критерії, а й смислові. Навіть якщо певна робота кардинально відрізняється від інших, але в контексті проекту працює і дозволяє поглянути на речі по-новому, краще її залишити.
Працюючи над «Воле-виявленням», нам хотілося створити живу експозицію, а не штучно підігнати все під якийсь візуальний «дрес-код». Тут важливо бути готовим до певного ризику, інакше на виході може вийти очікувано і нецікаво.
Ще одна виставка, яку ти згадав серед проектів минулого року — «Довгий шлях до свободи» в Чикаго, якою ти займався разом з Алісою Ложкіною. У чому полягало завдання цього проекту: представити якийсь документальний зріз, підсумувати якесь художнє висловлювання українських художників на тему Майдану?
Я був здивований, коли дізнався, що в Чикаго існує Український інститут сучасного мистецтва, заснований американцем українського походження. А ще, виявляється, в Чикаго є Український національний музей зі значною колекцією українського мистецтва — від парсун до живопису ХХ століття.
В процесі підготовки проекту «Довгий шлях до свободи» ми розуміли, що багато глядачів могли стежити за подіями на Майдані тільки з мас-медіа. Хотілося, щоб глядач міг порівняти свої враження від того, що відбувається в Україні з тим, як реагують на це в своїх роботах художники.
Як сприйняла проект публіка?
З великою цікавістю. Для тих, хто стежить за ситуацією в Україні, це як ковток свіжого повітря. Звідти досить складно зрозуміти і відчути і хронологію подій, і те, як ситуація могла дійти до такого рівня драматизму. До експозиції проекту увійшли роботи 14 українських художників.
Фото: Кирило Гайдай-Роскошний
