Ми в Facebook

Ми в Instagram

Роман Мінін "Генератор Донецького метрополітену"

 У Донецьку ніколи не було метро. Технічно складно побудувати метро не порушивши тисячі штреків і комунікаційних переходів шахт. Донецьк як місто-мурашник, місто зі складною підземною інфраструктурою. У міському середовищі безліч штучних гір-териконів, відходів від виробітку вугілля. Це шкідливо для навколишнього середовища. Але в порівнянні з підземною працею ніхто не звертав уваги на ці величні прикраси донецького пейзажу. Навіть психологічно складно уявити собі метро в Донецьку. Лінії метро могли б проходити відразу до шахт і багато шахтарів опускалися би під землю прямо біля свого будинку на найближчій станції і вже могли б не виходити на поверхню поки не повернуться назад. Особисто мене пригнічує такий стан речей. Автобус, що збирає шахтарів по мікрорайонах о 5 ранку, це був ритуал. По дорозі на шахту можна було милуватися видом з вікна на терикони, тополі, рідні п'ятиповерхівки, пограти з друзями в карти, зустріти світанок. Ритуальний автобус, так би мовити. Але передчуття біди надихало мене на створення складної монументальної композиції на тему прихованих можливостей окремого регіону, про дороги, що ведуть у майбутнє, в минуле, про події-станції, на яких рух зупиняється і починається знову.


66 станцій, 8 гілок, кільцева лінія і один мільйон людських воль змінного струму нашої ментальності рухають історію по стратегічно важливим зупинкам, з яких і склалася ця карта. Генератор ментальності виробляє струм змін. Події стрімко змінюють соціум, новина за новиною, від однієї точки неповернення до іншої, пересуваємося ми в просторі часу. Головний смисл так і залишиться під землею. Кожен пасажир вийде на своїй станції і знатиме про інші станції нічого, їх назви як і раніше залишаються «не перейменованими» і актуальними. А послання глядачеві від автора залишиться не прочитаним.


Зараз 2017 рік. Що я відчуваю, дивлячись на цю композицію? Я відчуваю гіркоту втрати і одночасно повноцінність. Усвідомлюю, що зміг приборкати в собі руйнівну енергію цього генератора і створювати з її допомогою систему асоціативних поетичних образів. Як художник, як артист, я обіграв реальність того, що відбувається. Ігровий момент в цій картині захоплює мене все більше і більше. Я відчуваю захват священної серйозності цієї гри, який можна порівняти з твором Моцарта «Реквієм». Правила цієї гри криваві і містерія не вщухає. Як сказав Арістотель: “якщо хочеш бути серйозним - грай”. Можливо, на основі цієї картини можна зробити настільну гру, але тільки після того, як ми побачимо до чого призведуть події і наскільки потужною виявилася енергія людських воль.


«Генератор Донецького Метрополітену» - це автопортрет, зроблений в літургійному самозабутті. Адже, все, що ми робимо є нашим автопортретом. Я люблю аналізувати ситуацію збоку, фонтануючи поетичними образами. Для мене ця композиція є монументальним ескізом, гідним реалізації у вічному матеріалі, в камені, склі, металі.